Смуток, що спустошує душу

Буває, хандра навалиться… Начебто й причини немає. І сонце на місці. І хліб є. І благодать — незмінна благодатно благодатна. А ось, гляди ти, туга — звідки не візьмись, і томить душу.

Так було і в царя Єзекії, Ісая розповідає про це: «Пищу я, мов ластівка чи журавель, воркочу, мов той голуб; заниділи очі мої, визираючи до високости... Господи, причавлений я, поручися за мене!» (Іс.38:14).

Так було навіть у Ісуса нашого Господа: «Тоді промовляє до них: Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною...» (Мт.26:38).

І думка виникла. Адже таку печаль переживає кожен. І трапляється, що туга, як твань, захоплює, заковтує й спустошує душу, і затикає вуха, і заплющує очі. Самотність… Навколо — страх та небезпека. І нема нікого! Зовсім один.

Як Ілля, було діло, пророк великий, але виснажився — і впав у депресію: «А він відказав: Я був дуже горливий для Господа, Бога Саваота, бо Ізраїлеві сини покинули заповіта Твого та порозбивали жертівники твої, а пророків Твоїх повбивали мечем, і позостався я сам. І шукали вони душу мою, щоб узяти її…» (1Цар.19:14).

Чуєш, брате, не один ти лишився. Господь із тобою. Завжди, як і обіцяв. Навіть перед смертельною небезпекою. Навіть якщо ти один, а на тебе тисне вся ворожа рать, як було в Гефсиманському саду з Ісусом: «І Ангол із неба з’явився до Нього, і додавав Йому сили» (Лк.22:43).

Я помовчав. Поговорив із великим пророком Ісаєю. Сильний брат. І царів наставляв. Його віра та вірність зміцнила мене. Світліше стало.

А потім до Іллі зазирнув. Аж сльози навернулася. Така перемога! Така сила! І який же вірний Господь! Який же близький Він!

Я аж відчув жар у грудях! До Господа Ісуса повернувся. Ось сила! Через зраду пройшов. Через наклеп суду підлого пройшов. Бичування переніс, яка ж це страта — живе тіло на шматки рвати. І хрест, розп’яття, плювки і сміх, і зречення друзів. Один! Зовсім один! І останній вдих. І останній видих! «І, скрикнувши голосом гучним, промовив Ісус: Отче, у руки Твої віддаю Свого духа! І це прорікши, Він духа віддав...» (Лк.23:46).

Відійшла туга. Зникла. Виник вогонь у грудях. Радість прийшла. Навіть захоплення. Адже Ісус, що вмирає на хресті, своєю молитвою просто показав, що навіть найстрашніші знущання, найгірше зло, насильство й убивство нічого не можуть зробити з душею вірного сина Божого.

І відкрилося небо. І образ Отця Небесного з’явився. І добрі руки Господа торкнулися душі. І, як Хома, впавши навколішки, я вигукнув: «Господи мій і Боже мій!» І зникла печаль. І розвіявся морок. І засяяло світло! І зраділа душа! І я заспівав...

Чуєш, брате, якщо ти переживаєш підлі кілометри життя, не віддавайся зневірі. Підніми очі до неба. Побачиш Господа. Із Ним переможеш!

Юрій СІПКО

Благовісник, 2,2023